Сходознавство

Караїмська громада в Луцьку в останній третині XVIII століття

М. Б. Близняк, О. А. Близняк — Thu, 02 Jul 2026 11:55:58 +0000

Місто Луцьк як центр Волинського воєводства упродовж XVIII ст. відзначалося особливим національним колоритом. У ньому мешкали різні національні громади, серед яких вирізнялася спільнота караїмів, які категорично заперечували ототожнення їх із представниками єврейської громади. На основі описових та наративних джерел зроблено спробу розкрити чисельний та професійний склад караїмської громади, представники якої переважно компактно мешкали на Караїмській вулиці міста, хоч траплялися й окремі винятки. Посілість караїмів для досліджуваного періоду становила близько понад два десятки домогосподарств, у яких, зокрема, й розташовувалися їхні власні підприємства з виготовлення продукції чи надання послуг. У власності караїмів у місті Луцьку перебувало близько 4,5–5 % усієї міської нерухомості. Аналогічний відсоток становили й караїми щодо мешканців усього міста. Луцькі караїми утримували винниці, воскобійню, шинкували алкогольними напоями, займалися ремеслами, активно торгували шовком, шкірами, кіньми, худобою, воском та сіллю, займалися фурманкою, відбували далекі подорожі, працювали перекладачами з турецької мови тощо. Громада караїмів характеризувалася чіткою організацією, на її чолі стояв обраний кантор (духовний керівник), а його заступником був школьник. Усі нагальні питання вирішували представники старшини. Упродовж останньої третини XVIII ст. караїмська громада міста Луцька демонструвала незначну негативну динаміку чисельності населення. Разом уся громада караїмів сплачувала в 1760–1780-х рр. близько 240 злотих чиншу щорічно, окремі плати віддавали винники за виготовлення алкогольних напоїв та їхню реалізацію. Рента караїмів включала, зокрема, і низку повинностей, які вони відбували на користь міста. Питання сплати ренти караїмів до міського та державного скарбів вирішувалося всередині громади і реалізовувалося через посередництво єврейського кагалу міста. Відомостей про сплату караїмами натуральної данини немає. Караїмська громада активно влилася у процес зрівняння із правами властивих міщан Волинського воєводства, що стало свідченням важливих трансформацій міського життя Речі Посполитої. Освітні потреби караїмів забезпечувалися в місцевій караїмській школі. Кенаса в Луцьку виконувала роль релігійного-просвітницького осередку, завдяки якому збереглися етнічні основи громади та їхня культура, традиції, ідентичність. Зазначено широкі контакти караїмських громад Волині з галицькими, литовськими та кримськими громадами. Вперше опубліковано перелік посілості караїмів з іменами власників домогосподарств 1766 р., що розширить можливості демографічних, генеалогічних чи ономастичних студій Волинського воєводства у XVIII ст.

Мушаʿ: система колективного землекористування в Палестині в контексті Османського земельного кодексу 1858 року та Британського мандата

І. М. Семиволос — Thu, 02 Jul 2026 12:10:41 +0000

У статті здійснено комплексний аналіз системи мушаʿ – специфічної форми колективного землекористування, що домінувала в Палестині та Леванті впродовж ХІХ – першої третини ХХ століття. Дослідження здійснено з чотирьох аналітичних позицій: юридичної, агроекономічної, антропологічної та політичної. Розглянуто п’ять офіційних категорій земель, запроваджених Османським земельним кодексом 1858 року, з особливою увагою до категорії мірі (державні орні землі, надані в узуфруктне користування), та визначено місце мушаʿ в цій правовій системі. Проаналізовано наукову дискусію між традиційною інтерпретацією мушаʿ як общинної власності та ревізіоністською позицією Яакова Фаєрстоуна, який розглядав її як колективно кероване індивідуальне землеволодіння, що формально не суперечить духу кодексу. Показано, що мушаʿ не була юридично однорідним явищем: її характеристики суттєво різнилися залежно від регіону Великої Сирії, що унеможливлює будь-яке єдине правове визначення. З агроекономічного погляду мушаʿ реконструйовано як раціональну відповідь на умови богарного землеробства, нерегулярність опадів і потребу в координації жнив на прикордонних зі степом територіях. Виявлено та проаналізовано три основних методи перерозподілу земель – зукур, фаддан і систему фіксованих паїв – та здійснено порівняння з європейською системою відкритих полів і російською черезполосицею. З антропологічного та соціального погляду мушаʿ постає як інститут, що структурував соціальне життя палестинського та левантійського села, визначав межі громади та зміцнював солідарність між конкуруючими хамулами (розширеними родинними групами), не пов’язуючи участь у системі з релігійною чи етнічною належністю. Показано, що правова вразливість мушаʿ в умовах британського мандата, зумовлена браком індивідуальних документів у феллахів і можливістю придбання паїв через відсутніх власників, стала одним із ключових чинників загострення арабо-єврейського протистояння наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років. Як парадигматичний приклад розглянуто угоди щодо земель у Єзреельській долині. Зроблено висновок, що адекватне розуміння мушаʿ можливе лише через комплексний юридичний, агроекономічний, антропологічний і політичний підходи.

Переоцінка деяких даних щодо правління фарських Атабегів у творі Абдулли Ширазі “Таджзіят Аль-Амсар Ва-Тазжіят Аль-Асар” (або Таріх-І Вассаф)

Забіл Байрамлі, Нурлан Пашаоглу (Насіров) — Thu, 02 Jul 2026 14:51:08 +0000

Провінція Фарс, інтегрована до складу Сельджуцької імперії внаслідок міграцій огузько-тюркських племен, адмініструвалася тюркської владою протягом майже двох століть і зберігала значне стратегічне та культурне значення протягом середньовічного періоду. За часів султана Сельджуків Алп-Арслана (1063–1072) провінція адмініструвалася призначеними наїбами протягом вісімдесяти п’яти років, забезпечуючи відносну стабільність, проте стикалася з викликами у вигляді внутрішніх повстань, місцевих сил, таких як Шабанкара, та зовнішніх суперників, зокрема Сельджуків Керману. Ослаблення влади Сельджуків, разом із подальшим заселенням огузько-туркменських племен, сприяло піднесенню Атабеїв Салгурів (або Салурів), які протягом приблизно 120 років правили Фарсом незалежно. Їхнє управління відзначалося політичною консолідацією, економічним зростанням та культурним піднесенням. Архітектурні та інфраструктурні проєкти – включно з медресе, мечетями, караван-сараями, мостами, базарами та лікарнями – сприяли розвитку міського життя, підтримці науки та мистецтв і зміцненню Фарсу як регіонального центру. Спираючись головним чином на джерело Абдулли Ширазі “Таджзіят аль-Амсар ва-Тазжіят аль-Асар (Таріх-і Вассаф)” та інші сучасні джерела, дослідження повторно оцінює політичний, соціальний та культурний розвиток регіону. Особлива увага приділяється прагматичній політиці Атабеїв Салгурів у період монгольських вторгнень, збереженню місцевого управління та стабільності, одночасно сприяючи економічному й культурному розвитку. Результати демонструють, що династія Салгурів не лише відновила політичний порядок, а й започаткувала тривалі трансформації культурного та матеріального життя Фарсу, залишивши спадок, який тривав і після її занепаду. Дослідження робить внесок у глибше розуміння Фарсу як активного політичного, соціального та культурного центру за правління Сельджуків та Салгуридів, підкреслюючи значення провінції у ширшому контексті середньовічної тюркської історії.

Оборонна стратегія Тушратти: історичні передумови, причини та наслідки для імперії Мітанні

Мурат Кіліч — Thu, 02 Jul 2026 18:40:39 +0000

В історії Стародавнього Близького Сходу імперії Мітанні зазвичай відводили другорядну роль порівняно з хеттами та єгиптянами. Це дослідження переоцінює такий підхід, зосереджуючись, зокрема, на стратегічних рішеннях, ухвалених під час правління царя Тушратти. Наш аналіз присвячений саме невідповідності у стратегічній ефективності, що спостерігалася під час критично важливого правління царя Тушратти. У дослідженні аналізується, чому успішна стратегія непрямої оборони Мітанні, доктрина виснаження на кшталт Фабієвої, виявилася дієвою для стримування Єгипту, але обернулася катастрофою при застосуванні проти хетського царя Суппілуліуми I. Ця доктрина мала на меті виснажити логістику віддалених експедиційних сил шляхом використання принципу глибокої території та обмежених ресурсів. Однак дотримання Тушраттою цієї статичної стратегічної парадигми прискорило занепад Мітанні через нездатність адаптуватися до докорінних змін в умовах ведення війни у XIV столітті до н. е. та нового підходу хетського царя. У відповідь на попередні стратегічні патові ситуації, Суппілуліума I застосував витончений, багатошаровий оперативний підхід, спрямований на всю сукупність політичних та оборонних механізмів Мітанні. Він стратегічно нейтралізував державу, користуючись її внутрішньою політичною фрагментацією, свідченням чого є повстання Артатами II, і систематично розриваючи її зовнішні союзи. Він ліквідував стратегічну глибину Мітанні, переманюючи на свій бік її периферійних васалів, зокрема Угарит та Амурру, шляхом прорахованого поєднання дипломатичних угод і військового примусу. Ця складна стратегія “розділяй і володарюй” фактично підготувала ґрунт для нищівного та швидкого військового удару, зробивши одновимірний, пасивний план оборони Тушратти абсолютно неефективним і застарілим. Отже, ця стаття розглядає крах Мітанні не як просту військову капітуляцію, а радше як наслідок глибокої стратегічної недалекоглядності та організаційної нездатності адаптуватися до динаміки конфлікту, що постійно змінювалася. Вона демонструє, що кінцева доля імперії залежить не лише від відносної військової могутності, а й від адаптивної здатності керівництва до стратегічних інновацій.

Розвиток вакфів святині Ардабіля у першій чверті XVI століття

Намік Мусалі — Thu, 02 Jul 2026 19:27:39 +0000

Місто Ардабіль посіло важливе місце в державі Сефевідів, заснованій Шахом Ісмаїлом, і зазнало значного зростання на початку XVI століття. Його розташування вздовж міжнародних торгових шляхів, статус батьківщини Сефевідів та роль місця поховання шейха Сафі та інших предків династії були серед основних чинників, що вплинули на розвиток міста. Хоча вакфи (благодійні фонди) мавзолею шейха Сафі в Ардабілі зазнали значного розширення у XIV столітті, темпи створення нових вакфів значно сповільнилися протягом XV століття; ця тенденція змінилася на протилежну у першій чверті XVI століття, коли для мавзолею почався новий етап зростання. Спираючись на офіційні реєстри вакфів під назвою Ṣarīḥ al-Mulk, що зберігаються в Національній бібліотеці Ірану (№ 2734 та 7866-5), а також на архівні документи, що зберігаються в Національному музеї Ірану (№ 25705, 25706, 25707 та 25708), у цій статті досліджується розвиток вакфів святилища Шейха Сафі за часів правління Шаха Ісмаїла (1501–1524). У цьому контексті проаналізовано 21 запис про вакф та архівні документи, що засвідчують передачу загалом 88 об’єктів нерухомості до фонду мавзолею. Докази вказують на те, що протягом цього періоду вакфи мавзолею розширювалися як за рахунок купівлі, так і за рахунок пожертв. Окрім регіону Ардабіль, вакфи збільшилися в інших районах іранського Азербайджану, зокрема в Тебрізі, Урмії, Маразі, Гармруді (Міяні), Хаштруді, Деххаркані, Мешгіні, Халхалі, Тасуджі та Сарабі, а також у Гілані та в околицях Тегерана. Майно вакфів складалося із сіл, хуторів, сільськогосподарських угідь, садів, виноградників, млинів, крамниць, майстерень та караван-сараїв.

Герой, який уособлює прихід весни, стихію води та родючість у вірменському та іранському фольклорі

Г. Геворгян, Т. Айрапетян — Thu, 02 Jul 2026 19:40:37 +0000

У статті ми спробували поміркувати над образами одного зі спільних героїв вірменських й іранських народних казок і святкових обрядів – Коси – та його супутників – весняної квітки-нареченої і демона-велетня. Вони втілюють чергування пір року в природі: зими та весни, весняних сільськогосподарських робіт, родючості, водної стихії та дощу, що сприяють проростанню насіння, посадженого в ґрунт. Ці герої, які мають однакові функції в казках обох народів, є пережитками їхніх спільних божеств давнього періоду. Ці духи-божества збереглися в колективній пам’яті поколінь у гуманізованих образах, перетворюючись на звичайних героїв. У фольклорі народів країн із сухим континентальним кліматом не випадково водній стихії, ритуалам викликання дощу, весняним посадковим роботам, підвищенню родючості ґрунту та зв’язаним із ними ритуальним церемоніям надається особливе значення. Ці спільні герої, що зустрічаються у вірменських та іранських народних казках, пов’язані з поклонінням богині-матері родючості Анаіт. У вірменських та іранських народних казках, що сплітаються навколо героя на ім’я Коса, його образ переважно вигаданий у ролях бабія, який викрадає жінок, хитромудрого обманщика, хитрого злодія та багатого землевласника, який катує своїх слуг. У процесі аналізу образу героя ми також спиралися на відповідний матеріал із ритуалів весняних свят, що відзначаються навесні. У народних п’єсах, присвячених пробудженню весни та пов’язаним із ним ритуалам викликання дощу, демон-суперник Kоси постійно залицяється до його нареченої, намагаючись спокусити та викрасти її. Ми спостерігаємо вигадану історію цього змагання, що нагадує любовний трикутник зі змінним успіхом, у численних казках на тему повернення викраденої дружини. У народних п’єсах, що виконуються під час вірменських Барекендан, Трндез, Амбардзум, та іранських Кyсегарданi, Кyсебарнешин Арус Гол й інших свят, цей герой або його альтер-его (Аклатіз, Пас папук, Пір бабу) відіграють провідну роль. У вірменському та іранському фольклорі Kоса втілює смерть та відродження природи, пробудження весни, ритуали викликання дощу й образ плодючого чоловіка, який служить храму богині Анаіт.

Формування та репрезентація складних слів для комп’ютерної обробки: підхід універсального семантичного представлення з Панінійської перспективи

Сударшан Ґаутам, С. Сукхада — Thu, 02 Jul 2026 20:14:44 +0000

Розуміння семантичної структури складних утворень є центральною проблемою як у теоретичній, так і в комп’ютерній лінгвістиці. Universal Semantic Representation (USR) забезпечує обчислювально придатну структуру для репрезентації значення у впорядкований та мовно-незалежний спосіб, спираючись на індійську граматичну традицію (Indian Grammatical Tradition, IGT). У цьому дослідженні принципи словоскладання Паніні застосовуються до структури USR з метою аналізу складних конструкцій з панінійської перспективи. Хоча такі принципи, як ākāṅkṣā (очікуваність) та yogyatā (семантична узгодженість), є фундаментальними для семантичної інтерпретації, дослідження особливо демонструє, як специфічні панінійські обмеження, включно з “saviśeṣaṇānāṃ vṛttir na” та “vṛttasya vā viśeṣaṇayogo na”, допомагають розв’язувати неоднозначності сфери модифікатора в автоматизованих системах і семантичному парсингу. У статті також розглядається внутрішня семантична організація складних виразів та ієрархічні відношення, що виникають у вкладених і складних композитних конструкціях. Інтеграція цих положень у структуру USR демонструє, яким чином семантика складних утворень, відношення залежності та контекстуальна інтерпретація можуть бути систематично репрезентовані між мовами для комп’ютерної обробки. Приклади, взяті з підручників географії мовою гінді, ілюструють практичну застосовність запропонованого аналізу та підкреслюють значення панінійської граматики для розвитку комп’ютерних підходів до семантичної репрезентації та Natural Language Generation (NLG). У дослідженні проаналізовано 1504 речення з підручників географії мовою гінді та встановлено, що щільність складних утворень у технічних розділах сягає приблизно 52 %, що, своєю чергою, зумовлює необхідність систематичної логіки для репрезентації вкладених композитних структур і збереження семантичної цілісності. Результати свідчать, що інтеграція панінійських граматичних положень із USR робить вагомий внесок у моделі Natural Language Processing (NLP) для індійських мов шляхом підвищення семантичної точності, інтерпретаційної послідовності та комп’ютерної репрезентації складних мовних структур. Дослідження підкреслює незмінну актуальність традиційних індійських граматичних теорій у сучасній комп’ютерній лінгвістиці та дослідженнях репрезентації знань.