Сходознавство

Артеміда-Бубастіс-Бастет: місце греко-єгипетської богині та її складових у релігійній політиці Птолемеїв

2026-01-26T15:42:44+01:00

У 2009 р. єгипетські археологи знайшли в Александрії птолемеївський храм синкретичної богині Бубастіс (Артеміди – Бастет). Ця знахідка потребує перегляду наших уявлень про роль цієї богині і двох окремих її складників (грецької Артеміди та єгипетської Бастет) у птолемеївській пропаганді. Автор статті зібрав і попередньо проаналізував 35 епізодів, у яких Артеміда, Бубастіс чи Бастет були у спільному контексті з представниками і представницями царського дому Птолемеїв (306–30 рр. до Р. Х.). Переважна більшість запропонованих епізодів мають під собою безумовне фактологічне підґрунтя; водночас еп. № 3, 17–19, 22–23, 32 мають більш чи менш гіпотетичний характер. На підставі зібраного матеріалу зроблено такі висновки: 1. Всупереч communis opinion, культ Артеміди і Бастет, поєднаних в особі богині Бубастіс, відігравав у птолемеївській пропаганді важливу, хоча й не провідну, роль. 2. Заходи, пов’язані з культом Артеміди / Бубастіс / Бастет супроводжували Александрійську династію, починаючи від її засновника Птолемея І і завершуючи останньою її представницею – Клеопатрою VII. Водночас, якщо стосовно Артеміди йдеться про увесь час царювання династії, то стосовно Бубастіс і Бастет нам відомі лише випадки, датовані ІІІ–ІІ ст. до Р. Х. 3. У 17 випадках відповідна ініціатива походила безпосередньо від Птолемеїв, у 13 – Птолемеї були прямими об’єктами релігійної діяльності, пов’язаної з культом Артеміди, Бубастіс чи Бастет, у 4 – суб’єктами чи об’єктами відповідних культових дій були не Птолемеї, а особи з їхнього оточення. 4. Лише один епізод мав випадковий, принагідний характер (еп. 12). Загалом, у представлених епізодах превалює одноосібне фігурування Артеміди (22 випадки). Водночас на території Єгипту переважають епізоди, пов’язані з Бубастіс і/або Бастет (12 проти 7); за територіальними ж межами Країни Нілу об’єктом уваги, пов’язаної з династією Птолемеїв, є сама лише Артеміда (6 випадків у зовнішніх птолемеївських володіннях і 9 – на непідвладних Птолемеям територіях).

Магнетична привабливість: вплив Візантії на матеріальну культуру Київської Русі

2026-01-26T15:42:47+01:00

У статті розглядаються різні аспекти впливу Візантійської імперії на матеріальну культуру Київської Русі. Аналізується також, які саме сфери (престиж, протокол чи ритуал) були основними каналами цього впливу. Спираючись на концепцію Джозефа Ная про перевагу привабливості над примусом автори намагаються визначити, у який спосіб вплив політики м’якої сили може знайти вияв в археологічному контексті. Отримані на підставі цього аналізу висновки апробуються на прикладі Київської Русі. Як діагностичні використовуються три класи артефактів візантійського походження, що мають обґрунтовану хронологію та атрибуцію: монети, печатки та амфори. Аналіз засвідчує, що візантійські грошові форми були прийняті Київською Руссю як інструменти статусу та легітимації, а не як засоби обігу. Щодо печаток, то докази вказують на сталий розвиток адміністративних практик, які поступово адаптувалися до місцевих потреб і, отже, свідчать про протокол як провідний фактор впливу. Моделі споживання амфор вказують на перейняття елітних звичок та літургії, які підсилювали соціальні відмінності та церковну владу. Загалом можна дійти висновку про поетапне та вибіркове сприйняття Київською Руссю візантійських моделей. Престиж імперії сприяв їхньому поширенню серед представників панівних груп, а повторювані ритуали нормалізували їх у повсякденному та сакральному контексті. Еліти Русі не були пасивними одержувачами. Вони курували, комбінували та локалізували те, що запозичували, перетворюючи візантійську привабливість на ресурси для власного зміцнення влади. Отже, лінза м’якої сили прояснює як масштаби, так і межі візантійського впливу, виявляючи його як реальний та значущий, але опосередкований місцевою регіональною різноманітністю та мінливими політичними цілями.

“Дари, гідні його імені”: матеріальні аспекти дипломатичних обмінів між Сефевідами та Моголами

2026-01-26T15:42:50+01:00

Дарування подарунків було загальноприйнятою практикою в ранньомодерних дипломатичних контекстах. Обмін подарунками становив невід’ємну та важливу частину дипломатії Сефевідів і Моголів. Незважаючи на випадкові спалахи ворожнечі, стосунки між Моголами та Сефевідами в основному відзначалися згодою та повагою до життєвоважливих інтересів один одного. Протягом шістнадцятого та сімнадцятого століть правителі держав Сефевідів і Великих Моголів обмінювалися незліченними подарунками. Роль подарунків у їхніх дипломатичних зустрічах особливо очевидна як із численних згадок у місцевих хроніках, так і з реакції правителів на пропоновані їм дари. Сефевіди та Моголи розглядали обмін дипломатичними подарунками як питання політичного значення, використовуючи їх, щоб впливати на дипломатичні відносини між своїми державами. Подарунки супроводжували посольства, які відправлялися з різними цілями, включаючи, але не обмежуючись, привітання зі сходженням на престол, висловлення співчуття, інформування контрагента про перемоги, доставку “листа перемог” або участь у святі обрізання. Відображення культурної спорідненості та тісних зв’язків між цими двома державами виявлялося та матеріалізувалося в ретельно відібраних подарунках. Дарування завжди було важливою темою в галузі антропології з моменту публікації соціолога Марселя Мосса “Есе про подарунки” 1925 р. Хоча наявна історіографія відзначає важливу роль дарування подарунків у встановленні дипломатичних та економічних відносин, мало було зроблено для вивчення історії відносин Сефевідів і Моголів з точки зору матеріальної культури. Вони в основному аналізувалися через призму політичних відносин, і, відповідно, обмін дарами зазвичай обговорювався як частина більшої теми дипломатичних відносин між двома державами. Спираючись на сучасні хроніки Сефевідів і Моголів, а також на європейські подорожні нотатки, пропонована стаття намагається дослідити, як функціонував обмін подарунками в дипломатичних відносинах між цими державами.

Визвольні прагнення монголів Сіньцзяну в середині 1920-х рр. очима родини Реріхів

2026-01-26T15:42:52+01:00

Центральноазійська експедиція родини Реріхів (1925–1928) стала одним з найбільших досягнень у їхній непересічній творчій біографії. У 1925–1926 рр. під час відвідин Сіньцзяну Реріхи особливу увагу звертали на монгольське населення провінції та його настрої. Дослідження спирається на щоденники та дорожні нотатки самих Реріхів та архівні матеріали. У статті висвітлюються становище карашарських торгутів у 1920-ті рр. і постать їхнього правителя Тойн-лами та історія його правління, а також тодішнє поширення панмонгольських наративів серед монголів Сіньцзяну, свідками чого стали Реріхи під час своєї експедиції. Окрема увага приділяється планам та спробам родини Реріхів (на прикладі кейсу Тойн-лами) поєднати визвольні прагнення монголів Сіньцзяну із власним дискурсом про створення нової буддійської конфедерації на теренах Східної Азії. Зацікавлення Реріхів постаттю правителя карашарських торгутів пояснюється як його впливовістю та популярністю на теренах Сіньцзяну, так і буддійським бекграундом. Реріхи могли бачити в ньому популярного в північнобуддійському світі тулку-правителя з власними збройними силами, який посприяє їхньому омріяному походу на Лхасу задля відновлення позицій та піднесення до вищої влади в Тибеті Панчен-лами IX. Наявність довірених лам у складі експедиції мала сприяти поширенню звернень Реріхів у буддійських монастирях на шляху експедиції, а також підкреслити зацікавлення членів експедиції буддизмом та їхні суспільно-політичні проєкти й амбіції.

Фотоколекція обрядового хліба маріупольських греків 1920-х рр. та виклики збереження культурної спадщини

2026-01-26T18:10:54+01:00

Cтаття вводить у науковий обіг унікальну оцифровану у 2012 р. фотоколекцію обрядового хліба маріупольських греків (тюркофонів та еллінофонів) – нащадків кримських переселенців ХVІІІ ст., які компактно проживають у Донецькій області України. Це візуальне джерело є безцінним, оскільки оригінальна колекція була втрачена під час російського бомбардування та окупації Маріуполя у 2022 р. Колекція складається з 16 фотографій, зроблених у Маріупольському краєзнавчому музеї під час етнографічних експедицій 1920-х років, і представляє 24 зразки хліба. Різноманітність грецького обрядового хліба свідчить про давні землеробські традиції цієї спільноти і їхню сталість. Вони є одними з маркерів етнічної ідентичності та традицій громади, які українські греки-біженці і ВПО періоду російсько-української війни намагаються підтримувати в місцях свого теперішнього перебування. Дослідження дало змогу верифікувати атрибуцію обрядових хлібів, яка була зроблена музейними працівниками, уточнити їх та виправити виявлені помилки. Ключові висновки включають: псатир (великодній хліб, що символізує терновий вінець): підтверджено як автентичний, унікальний елемент грецької культури Маріуполя, нещодавно визнаний у Національному списку нематеріальної культурної спадщини України. Також ідентифіковані й уточнені атрибуції таких обрядових хлібів: сабан-псатир/сабан-халач; счанчик/пондики; арту/орту (усі три вже вийшли з ужитку); Василія піта/ахчапіте/ахачурек; Хріступсом/Хртоз йокмек; тіте/кете/ката; халац/катаро/халач; філто/фулто/хатлама – обрядові хліби, які випікали для вшанування пам’яті померлих та ритуалів аграрної магії, а також як центральний елемент обрядів життєвого циклу і великих релігійних свят. Коментується етимологія назв інших святкових виробів з борошна з начинками – шумуш/турта/кьобете, чір-чір/чирлама/туртопла, хаших’я/ кашикаш, які дуже популярні і в наш час, що підтверджує життєздатність кулінарних традицій громади. Дослідження підтвердило автентичність декількох видів хліба і підкреслило культурні зв’язки маріупольських греків з культурою народів Криму й України загалом, Малої Азії та Балкан. Підкреслюється критична потреба збереження культурної спадщини в умовах масового переміщення та руйнування культурної інфраструктури. Зазначено, що низка зображених хлібів і способів їхнього приготування та використання в обрядах, а також їхня етимологія потребують додаткового дослідження.

Від Шевченка до Невруза: пам’ять і ритуал у багатошаровій сучасності новітньої казахської поезії в Актау

2026-01-26T15:42:54+01:00

У цій статті досліджується, як місто Актау представлене в сучасній казахській поезії – як багатошарова сучасність, структурована через пам’ять і ритуал. Між 1964 і 1991 роками місто мало ім’я Шевченка, закладаючи трансрегіональний резонанс між Чорноморським і Каспійським світами. Відновлення корінного топоніму в 1991 році зберегло не лише місцеву географію, але й слід вигнання, що є прикладом концепції Бойма про “рефлексивну ностальгію” (2021). Тим часом ритуальні зображення, такі як Невруз, призупиняють промислову хронологію, знову вписуючи місто в сезонні та культурні цикли. Через твори поетів, зокрема Тілепова, Оралбаюли, Єсдаулета, Баєкеєва, Нурджана та Аріпа, Актау постає не просто як радянський порт, а як “поетичний палімпсест”, який постійно переписується через подвійні мотиви – гори/море, вітер/фауна, Невруз/житлові квартали. На додаток до цих просторових і символічних напружень, стаття підкреслює, як екологічні образи оживляють поетичну уяву міста: вітер, сіль і хвилі часто постають як активні агенти, які домовляються з технологічною інфраструктурою сучасності. Ця екологічна перспектива показує, як природні сили протистоять, поглинають або переосмислюють промислове нав’язування, додаючи динамічного екологічного виміру літературній ідентичності Актау. У дослідженні також розглядаються гендерні інтерпретації міського простору, демонструючи, як поетеси переосмислюють місто через етику турботи, домашнього життя та відносин. Ці прочитання знайомлять з альтернативними емоційними географіями, які ускладнюють героїчні, індустріальні та часто маскулінно закодовані уявлення у віршах радянської доби. Розташувавши ці голоси поруч із наративами вигнання, праці та ритуалу, стаття представляє багатовимірний опис того, як пам’ять функціонує в особистих і колективних реєстрах. Таким чином, дос-лідження об’єднує теорії культурної пам’яті (Ассман), екокритицизму (Б’юелл; Опперманн) і постсоціалістичної політики пам’яті (Гамфрі; Тлостанова), щоб продемонструвати, як Актау уявляють як національно, так і трансрегіонально в межах казахського поетичного дискурсу. Зрештою, у статті стверджується, що Актау функціонує як літературний архів, у якому перетинаються сучасність, міфологія, екологія та етика піклування, створюючи культурний наратив, що розвивається і продовжує формувати сучасну казахську ідентичність.