Сходознавство

Турецьке консульство в Одесі (1925–1938 рр.)

Л. А. Вовчук — ср, 13 гру 2023 17:24:30 +0200

Стаття присвячена висвітленню діяльності Турецького консульства в Одесі упродовж 1925–1938 рр. Вона є першою спробою висвітлити ключові аспекти даної тематики, оскільки на сьогоднішній день не має жодної такої праці. Українсько-турецькі відносини мають давню та багатовікову історію. Вони мали як злети, так і падіння. Туреччина була однією з перших держав, які визнали Українську Народну Республіку та встановила з нею дипломатичні відносини. Туреччина була й серед перших, хто виявив бажання у підписанні “Договору про дружбу та братерство” з радянською Україною, який став основою активізації дипломатичних, торговельно-економічних, культурних і наукових зв’язків між країнами. У 1925 р. уряд Туреччини, враховуючи стратегічність міста Одеси, відкриває тут своє консульство, яке знаходилося у будинку родини Толстих (вулиця Гоголя, 19). Консульський персонал одеського консульства складався винятково з громадян Туреччини, які були кар’єрними дипломатами, представниками адміністративно-технічного персоналу були як громадяни Туреччини, так і радянської України; обслуговуючий персонал складався фактично з мешканців міста. Однак, незважаючи на постійно підкреслену дружність у відносинах між СРСР та Туреччиною, Турецьке консульство та його працівники опинилися під пильним наглядом радянських спецслужб, які будь-які дії представників цієї консульської установи розцінювали як шпигунські. Для повної результативності спецслужбами було завербовано представників як серед працівників консульства, так і осіб, які контактували з консулом. Починаючи з 1935 р., а особливо після закриття консульства у 1938 р., розпочався процес “зачистки” радянської агентури. Серед таких були секретар консульства Володимир Каншин, викладачка Поліна Фельдман-Броун, кур’єр Халіл Белял, подружжя Ілля та Біана Ічаджик, акторка Кіра Гродницька. Усі вони були пов’язані з персоналом турецького консульства: працювали в консульстві, мали дружні, і навіть інтимні, зв’язки з дипломатами, виконували дрібні доручення тощо. У результаті репресій усі можливі зв’язки консулів були фактично ліквідовані.

Хірата Мінору: останній японський консул в Одесі (1934–1937 рр.)

С. С. Павленко — ср, 13 гру 2023 17:36:48 +0200

Хірата Мінору став останнім японським консулом в Одесі. Він виконував свої обов’язки з 1934-го до 1937 р. Хірата був досвідченим дипломатом, випускником Токійської школи іноземних мов, що працював не лише на рівні консульських установ, а й перебував у штаті різних посольств. До Одеси він прибув навесні 1934 р. Як і інші іноземні консули, Хірата Мінору перебував під постійним спостереженням з боку радянської контррозвідки, а серед співробітників консульства були її агенти. Головним напрямком роботи Хірати були дослідження регіону та написання звітів. Переважно він складав короткі доповіді та надсилав їх до Японського посольства в Москві. Далі ця інформація подавалася до Токіо. Теми консульських звітів Хірати були досить типовими. Він повідомляв про діяльність консулів інших країн, становище національних меншин в СРСР, розвиток торгівлі, промисловості та аграрної сфери, актуальні морські шляхи сполучення, роботу залізничного транспорту в СРСР, розвиток соціально-гуманітарної, освітньої та культурної сфер, матеріально-побутові проблеми, що виникали в житті місцевого населення. Японець мусив дуже обережно писати в доповідях про різні політичні проблеми, оскільки зазвичай доповіді перехоплювалися радянськими контррозвідниками. Однак навіть за таких умов він інформував Токіо про наслідки Голодомору, антирелігійну політику та різні репресії, яким піддавав місцевий уряд своє населення. Консул намагався діяти виважено та обережно, аби не провокувати радянську владу. Однак у 1937 р. в СРСР вирішили скоротити чисельність іноземних консульств на власній території. До переліку установ, що підлягали ліквідації, потрапила і японська інституція в Одесі. Радянська сторона була переконана, що ця інституція існувала суто для здійснення шпигунської та диверсійної роботи. У період весни-літа 1937 р. між СРСР та Японією відбувається боротьба за консульства. Токійський уряд прагнув зберегти інституцію. Але із середини вересня 1937 р. радянська сторона в односторонньому порядку припинила визнавати за японцями право на консульську інституцію в Одесі. 17 вересня її співробітники були змушені покинути місто. Працівники господарської частини інституції до кінця року були репресовані.

“І це була значна послуга, яку він надав…”: місія Роберта Бранстура у Сефевідську імперію

Л. Кафар-заде — ср, 13 гру 2023 18:11:34 +0200

Вперше у науковій історіографії зроблено спробу висвітлити одне з малодосліджених питань історії європейсько-сефевідських відносин – детально вивчити дипломатичну місію англійця Роберта Бранстура, – посланця імператора Священної Римської імперії Карла V, делегованого у 1529 р. до двору Сефевідів. Ця місія була однією з перших серйозних спроб залучити імперію Сефевідів до військово-політичного союзу із західноєвропейськими державами. Об’єктом дослідження цієї статті є “значна послуга”, яку Бранстур зробив усьому християнському світу. Йдеться про його діяльність, спрямовану на залучення Сефевідів до антиосманської коаліції і головним чином на заохочення шаха до активних воєнних дій проти Османської імперії, яка була одним з основних ворогів багатьох європейських держав і становила реальну загрозу їхньому існуванню. Місія Бранстура в імперію Сефевідів, ініційована такою могутньою європейською державою, як Священна Римська імперія, доводить, наскільки стратегічно значущою для панівних кіл європейських держав була участь імперії Сефевідів у антиосманській кампанії, а також свідчить про її важливу роль у політичній історії не тільки мусульманського Сходу, а й християнської Європи. Крім того, поряд із висвітленням ролі імперії Сефевідів у військовій та дипломатичній історії ранньомодерної Європи, зокрема у політичному трикутнику “Європейські держави – Османська імперія – імперія Сефевідів”, стаття має наукове значення ще й тому, що в ній досліджується ставлення англійської влади, підданим якої був Роберт Бранстур, до антиосманської політики європейських держав, особливо Габсбургів. На базі детального аналізу історичних джерел того часу, зокрема дипломатичного листування, вперше у науковій історіографії висувається припущення, що однією з головних причин бажання англійської корони заарештувати Бранстура було побоювання британської влади, що Габсбурзько-Сефевідський союз, а саме їхня спільна боротьба проти османської агресії – що було основною метою дипломатичних місій Бранстура при дворі Сефевідів – могла стати серйозною перешкодою для реалізації їхньої політики зміцнення королівської влади в Англії, яка опинилася у складних політичних умовах на континенті.

Рухомий wagj і нумерація місячних діб у Стародавньому Єгипті

О. В. Пучков — ср, 13 гру 2023 18:19:45 +0200

Стародавні єгиптяни відзначали свято wAgj, невід’ємну частину культу Осіріса. Дані з архіву Іллахун свідчать про те, що існувало два його різновиди: фіксоване свято, яке припадало на конкретну цивільну дату, і рухоме, пов’язане з певною фазою Місяця. Існує розбіжність щодо доби та місяця, в які відбувалося рухоме свято. Агрегація місячних дат Іллахуна в “мережу дат” вказує на те, що розбіжність пов’язана як з особливостями наборів даних попередніх досліджень, так і з неправильною нумерацією місячних діб у списку Паркера, яка була стандартом понад 70 років. Аналіз списків місячних діб періоду Птолемеїв також виявляє помилкову позицію однієї з діб; при правильному її положенні покращується симетрія фаз відносно фази повного Місяця. На підставі виправленої нумерації місячних діб зроблено висновок, що рухомий wAgj в оригінальному списку припадав на 17-у добу другого місяця після появи Сопдет (геліакічного сходу Сіріуса за сучасними термінами). Потрібні подальші дослідження, щоб перевірити вплив запропонованої корекції на хронологію Середнього царства.

Цінні історичні документи: листи азербайджанського посла в Україні (1918–1919)

Т. Мустафазаде — ср, 13 гру 2023 19:38:10 +0200

Створена 28 травня 1918 року Азербайджанська Демократична Республіка проіснувала всього 23 місяці. Незважаючи на складну внутрішню і зовнішньополітичну ситуацію, вона прагнула встановити дипломатичні відносини не тільки з сусідніми країнами, а й навіть з далекими, зокрема й з Україною. Тож не випадково відомий громадський та політичний діяч Юсиф-бей Везиров був призначений послом до цієї країни. На жаль, через те що більшовики окупували Україну, посольство не змогло офіційно здійснити свою місію. Ю. Везиров під час перебування в Україні надсилав листи та донесення до Міністерства закордонних справ Азербайджану. У них містяться оригінальні відомості та судження з питань азербайджансько-українських відносин, за якими можна простежити, що, незважаючи на труднощі, з якими зустрічалися обидві держави, вони намагалися встановити і розвинути економічні, дипломатичні відносини між собою. У листах Везирова, а також у доповіді голови колонії азербайджанців в Україні А. Ахундова містяться відомості і щодо військово-політичної ситуації в Україні. З огляду на це вони й сьогодні є цінними історичними джерелами, і тому їхнє дослідження дуже актуальне.

“Від Кисловодська до Сухума через Теберду (екскурсія Військово-Сухумською дорогою)”: маловідомі подорожні нотатки Павла Ріттера (1872–1939)

М. Є. Домановська, А. М. Домановський — ср, 13 гру 2023 19:56:38 +0200

У публікації вводяться до наукового обігу маловідомі подорожні нотатки “Від Кисловодська до Сухума через Теберду (Екскурсія Військово-Сухумською дорогою)” відомого вченого, сходознавця-індолога, викладача Харківського університету Павла Ріттера. Спогади науковця про подорож Кавказом вийшли друком в ілюстрованому додатку до популярної харківської газети “Утро”, редактором якої він був упродовж 1906–1909 рр. Наприкінці квітня 1909 р. Павло Ріттер після низки судових процесів, у яких так і не знайшлося аргументів на користь притягнення його до кримінальної відповідальності за журналістську діяльність, звільнився з посади редактора і став готуватися до подорожі. Для науковця і журналіста важливо було не лише відновити здоров’я і дістати задоволення від разючої природи Кавказу, а й поділитися спогадами, репрезентувати якісні фотоматеріали і детальні інструкції щодо організації складної поїздки читачам популярної газети. На відміну від щоденної версії газети “Утро”, доступної широкому загалу в електронному архіві проєкту “LIBRARIA. Архів української періодики онлайн”, ілюстрований додаток, який виходив друком у неділю і в якому у вересні – листопаді 1909 року публікувалися подорожні нотатки Павла Ріттера “Від Кисловодська до Сухума через Теберду (Екскурсія Військово-Сухумською дорогою)”, не оцифрований. Опрацювати його вдалося в Харківській державній науковій бібліотеці імені В. Г. Короленка за два тижні до широкомасштабного російського вторгнення в Україну і згодом підготувати до друку.

Листи Івана Світа до Омеляна Пріцака (1963–1978): сходознавчий аспект

Р. А. Лах — ср, 13 гру 2023 21:02:51 +0200

Стаття ілюструє історію формування взаємної комунікації Омеляна Пріцака та Івана Світа. У роботі загалом представлено одинадцять листів та один додаток на дві сторінки, які хронологічно охоплюють п’ятнадцять років. Листи є значною науковою знахідкою, саме тому ми вважаємо, що їх варто опублікувати. Зі змісту листів ми можемо дізнатися, що О. Пріцак значною мірою допомагав із пошуками матеріалів для робіт І. Світа. Наприклад, це інформація про Т. Шевченка турецькою чи арабською мовою, роз’яснення географічних назв деяких близькосхідних регіонів, пошук книги Фуджівари-но Тейки “Сто поетів – сто пісень”. О. Пріцак доволі часто консультував І. Світа у сходознавчому аспекті, адже І. Світ не був типовим знавцем цієї галузі. Однак науковець часто висвітлював сходознавчі теми у своїх журналістських розвідках. О. Пріцак допоміг у виданні книги І. Світа “Українсько-японські взаємини 1903–1945: Історичний огляд і спостереження”. Своєю чергою завдяки І. Світові орієнталіст дізнався про історію українського сходознавства в міжвоєнному Китаї, а також отримав рідкісні видання преси та відомості щодо багатьох науковців із Далекого Сходу. Саме це дало змогу Омелянові Пріцаку згодом написати невелику розвідку під назвою “Орієнталістика” в Загальній українській енциклопедії. Завдяки сприянню О. Пріцака І. Світа було залучено до співпраці у виданні багатьох українських енциклопедій. Чи не найціннішою інформацією в листі є згадки про видання японською та китайською мовами про Україну. Також листи наштовхують на думку, що видань про Україну в Китаї було декілька, які потрібно лише віднайти.

Науково-педагогічна та організаційна діяльність сходознавця І. І. Бєлякевича (1925–1978)

В. В. Левченко — ср, 13 гру 2023 21:11:35 +0200

У статті розглянуто обставини кар’єрного шляху радянського сходознавця, члена Правління Всеукраїнської наукової асоціації сходознавців (1929–1930), ректора (1944–1948) і декана історичного факультету (1950–1952) Львівського державного університету, старшого наукового співробітника (1945–1946) Львівського відділу Інституту історії України АН УРСР, члена комуністичної партії І. І. Бєлякевича (1905–1984). У Державному архіві Одеської області та Архіві Львівського університету зберігаються історичні джерела, що дають змогу реконструювати основні етапи його життя. На основі широкого кола документальних матеріалів, багато з яких вперше введено до наукового обігу, приділено увагу найважливішим фактам його біографії, поворотним моментам у долі, докладно йдеться про його участь у розвитку українського сходознавства в 1920-ті – 1950-ті рр. Акцент у дослідженні робиться не на творчому чи особистому житті вченого, а на векторах та етапах його інституційної біографії. Траєкторія його кар’єри є зразковою для представників ранньорадянської генерації вчених: робітничо-селянське походження – робітничий факультет – вступ до комуністичної партії – інститут, початок наукової кар’єри – війна / евакуація – продовження науково-адміністративної кар’єри, все прямо по висхідній лінії. Людина була вписана в єдину систему наукових інститутів, прагнула досягнення кар’єрних вершин, доступних радянським ученим, здобувши високі пости та нагороди. У результаті, бувши малоуспішним ученим, педагогом та адміністратором, він не поступався за становищем на ієрархічних сходах науки своїм колегам. На зламі епох у 1950-х pp. “відлига” стала етапом його поступового відходу від керування науковими і педагогічними процесами. Колишні грандіозні кар’єрні досягнення у сталінські часи трактувалися як відбиток безпринципності вченого. Різне співвідношення таланту, конформізм, владні амбіції та прагнення до досягнення матеріальних благ були складниками, які привели до такої формули кар’єрного успіху та різного сприйняття цього успіху сучасниками. Життєвий шлях І. І. Бєлякевича покликаний ілюструвати можливості соціальної мобільності людини в науці в ранньорадянський період. Для наукової корпорації регіонального рівня значення особистості І. І. Бєлякевича пов’язане з його керівною діяльністю у Львівському університеті. Життєпис радянського вченого свідчить про можливості науки та її представників адаптуватися до різних обставин, включно з політичним тиском.

«Загублені нащадки “народу Божого” в Західній Африці» (до 115-річчя з дня народження Юрія Шумовського)

Я. М. Тарас, В. В. Яремчук — ср, 13 гру 2023 21:22:09 +0200

Юрій Шумовський (1908–2003) – український учений, що здобув собі світове ім’я завдяки численним науковим відкриттям у галузі археології та етнографії, здійсненим далеко за межами Батьківщини, на Африканському континенті. Серед них особливу наукову цінність мають дослідження, що стосуються вивчення єврейського питання. Актуальність обраної теми зумовлена недостатністю наукових знань, дотичних до гіпотези Юрія Шумовського про визнання племені пель “відчахнутою гілкою” єврейського народу, тобто тією його частиною, що не пішла за Мойсеєм на північ, а попрямувала на південний захід Африки. Тому для доведення ваги наукових пошуків у межах висвітлення окресленої тематики та встановлення цінності розкриття Ю. Шумовським єврейського питання проаналізовано зарубіжну й українську історіографію наукової спадщини вченого, потрібну для формування новітніх знань про значущість його внеску в осмислення вказаної проблематики. Метою статті є оприлюднення та характеристика висунутої Юрієм Шумовським гіпотези про те, що плем’я пель у Гані – це нащадки єврейського народу, її наукова оцінка, а також з’ясування ваги для історії вивчення єврейського питання та Африканського континенту. Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких основних завдань: проаналізувати зарубіжну й українську історіографію наукової спадщини Ю. Шумовського; окреслити гіпотезу вченого щодо походження племені пель, а також розгляд детермінант її побудови; встановити внесок Ю. Шумовського в дослідження етногенезу єврейського народу та вивчення Західної Африки. Осмислення Ю. Шумовським проблеми етногенезу єврейського народу потребувало залучення порівняльного та герменевтичного методів. За результатами наукових пошуків констатовано, що базисом запропонованої Юрієм Шумовським гіпотези, пов’язаної з проблемами етногенезу єврейського народу в Африці, постають дослідження вченого племені пель; численні археологічні й етнографічні артефакти, усна історія належності його до єврейської культури як доказ існування єврейської народності в минулому на території Західної Африки; характеристика традиційно-побутової культури й антропологічних особливостей представників цього племені. Доведено, що розроблення Юрія Шумовського набули значного резонансу, стали поштовхом для нових студій з історії Африки, а аналіз первинної зарубіжної історіографії увиразнив визнання українця-дослідника Африки першовідкривачем генези племені пель – нащадків єврейського народу.